Полякова Светлана - Храни меня, любовь - читать и скачать бесплатно электронную книгу 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

Соколян Марина

Балада для Кривої Варги


 

На этой странице выложена электронная книга Балада для Кривої Варги автора, которого зовут Соколян Марина. В электроннной библиотеке remob.org можно скачать бесплатно книгу Балада для Кривої Варги или читать онлайн книгу Соколян Марина - Балада для Кривої Варги без регистрации и без СМС.

Размер архива с книгой Балада для Кривої Варги равен 112.09 KB

Соколян Марина - Балада для Кривої Варги => скачать бесплатно электронную книгу




«Марина Соколян "Балада для кривої Варги"»: Друк; Київ; 2005
Аннотация
Пасіонарність — це виклик, талант — це провокація. Байдуже — в мистецтві, науці чи особистому житті. Ті, хто опиняється поряд з пасіонарієм, захоплюються, обожнюють, заздрять, ненавидять… Талант нестерпний, він вимагає поклоніння або знищення. Тому генії гинуть від пук заздрісників, а іноді — від рук прихильників.
«Балада для Кривої Варги» — історія-попередження для тих, хто ризикує стати над натовпом.
Марина Соколян
Балада для Кривої Варги
аналітичний мюзикл
Я приклала вухо до полущеної стіни. Дихає…
Надсадно, хрипко, мов невиліковно хворий. Але — ще живий. Цей старий театр іще борсався — чути було шурхітливе зітхання подертих куліс, стогін протягу в коридорах, старече скрипіння потоптаних дощок сцени. Іноді сюди навіть приходять Глядачі. Приходять за звичкою, загорнені в дрантя, щуляться від холоду, обережно сідаючи на продавлені крісла. Вони не чекають від нас нічого. Ми нічого не чекаємо від них…
Боже, що я тут роблю? В цій холодній смердючій гримерці? В мене сьогодні знов немає голосу. Та і звідки йому взятись, на цьому триклятому протязі? І чого мене взагалі потягло на цю трикляту сцену?
Це все, певно, через Аманту. Моя мати завжди була для мене недосяжною, особливо ж тому, що померла від сухот, цієї романтичної хвороби, ще зовсім молодою. Солістка оперети, незрівнянна Аманта! Її численні прихильники, квіти, бенефіси… Її життя було шаленим калейдоскопом, а я була лише одним із кольорових скелець, котре чомусь постійно муляло око…
Якось ми вечеряли разом з мером; він споглядав мене, здається, не зовсім розуміючи, що я за таке. Аманта змусила мене заспівати "Елегію" просто в ресторані — вона була трохи нетвереза, з нею таке часто траплялося, ближче до кінця. Мер п’яно просльозився, сказавши, що в мене в грудях немовби маленький жайворонок. І подивився прискіпливо. Мені тоді було лише п’ятнадцять… Як я пишалася!
А потім мені випало приєднатися до неї на сцені. Мені доручили якусь дрібоньку партію — кельнерки в барі, куди вчащає головний герой…
…Вино тамує, вино втішає
Вино лікує і звеселяє…
Як я хвилювалася! Думала, вийду на сцену, стану перед натовпом і… помру. А потім я побачила їхні обличчя, відчула як на мені сфокусувалися сотні спраглих і насторожених очей… Я думала, що захлинуся їхньою увагою, що мене просто розчавить сила їхніх поглядів, але ні, раптом всередині зробилося порожньо й легко. Це було відчуття польоту, знайоме мені лише з дитячих сновидінь, солодких і безтямних… і я зрозуміла, що не зможу жити без цього.
І ось куди це мене привело. Після смерті Аманти мої польоти перетворилися на акробатичне ходіння по канату, коли линва врізається в п’яти, а кожен необережний рух може стати кроком в безодню. Я знаю цю безодню в обличчя. Я не раз ночувала в її обіймах, проклинаючи все на світі, заприсягаючись ніколи більше не повертатися на сцену. І кожен раз поверталась.
Я просто не така як вона. Мені бракує чогось, чогось найголовнішого. Аманта виходила на сцену — і все завмирало. Вона робила з глядачами все, що заманеться, а вони любили її. А я — ще й досі боюсь їх. Глядач дуже добре відчуває страх, як хижак — запах крові. А відчувши, він буде, як хижак, безжальним. Аманта якось вміла приборкувати цього норовливого звіра, і, здається, саме це забезпечило їй усіх. Це, а не її феноменальний голос чи виключна привабливість… Я зрозуміла це надто пізно…
Цей провінційний театр іще борсається. Але він приречений. Так само як і я. Ми не зуміли виконати призначене, ми не змогли дати глядачеві належного харчу — кривавого кусня наших душ. Йому це вже не потрібно.
…Ти ідеш, мій друже
Як прийшов, байдуже.
Наша гра яскрава
Не любов — вистава…

***
Автобус, схоже, сконав. Остаточно.
Водій, ще трохи покопирсавшись в його непорушному тілі, впевнився в незворотності діагнозу, прихопив якісь лахи і рушив геть. Лада ще деякий час чекала, що він повернеться з допомогою, але намарне. Довелось вийти і спробувати дістатись Ясеніва власними силами.
Як з’ясувалося, автобус зупинився посеред ніде. Таке ніде трапляється лише в снах над ранок, коли тканина сновидіння витончується і розумієш, що навколо — лише порожнеча, яка передує пробудженню… Дорогу і околиці заслала стіна густого сивого туману, і здавалося, лише крок — і можна пірнути в задушливий первісний морок.
Було по— вранішньому холодно і надзвичайно тихо.
Лада кілька хвилин стояла непорушно, намагаючись вгамувати клаустрофобічне відчуття затисненості поміж білястими стінами туману. Нарешті вона підняла на плече свою дорожню сумку і рушила вперед. Це була дивна подорож — дорога, здавалося, виникає нізвідки, лягаючи під ноги піщаними грудочками, камінцями та голками невидимих ялиць. Погуки невидимих пташок та шум вітру в кронах незримих дерев лунали притишено, мовби голоси родичів коло ліжка хворого… Ладі здавалося, що вона й досі бачить сон, один з найбільш тривожних і звичних своїх снів, сон про політ у невідоме…
Невдовзі туман почав розсіюватись. Проступили, мов зображення на фотопапері, положисті обриси гір та китички верхівок дерев. Можна було розгледіти численні потічки, що просочувалися крізь лісову гущавину, бігли вздовж дороги і розчинялися у більших струмках, які несли свою збурену воду далі в долину. Схоже, в горах недавно випав дощ. Лада усміхнулась, подумавши, що для горян настав грибний сезон — час довгих предметних прогулянок у хащі з метою зібрати товар для наступного продажу в долині. Тітка розказувала, що вони так непогано заробляють — на ці гроші можна буде грітися всю зиму.
Тітка Кора давно вже запрошувала Ладу погостювати, лише та ніяк не могла зібратися, залишити все і поїхати. Поїхати від своїх мрій та злиднів, від вже звичної беззмістовної боротьби за увагу провінційного глядача.
Тепер було втрачено навіть це, останнє. І ось, замість стрибати з вікна чи давитись нерецептурними кількостями снодійного, вона йде кам’янистою дорогою до гірського селища Ясенів. Стрибнути з вікна можна буде й потім, вирішила Лада. Насправді ж, як вона зізнавалася в довгих мовчазних бесідах із собою, їй, як завжди, не вистачило сили духу — навіть на таке. Втім, хтозна. Сьогодні вона не бажала думати про це.
Ясенів з’явився перед нею несподівано і яскраво. Мабуть через те, що туман нарешті розвіявся, гостроверхі хатки і церква-перлина, що ховалася у стулці гірських схилів, глянули на неї привітно і пронизливо. Півсотні червоних дахів, мов розсип горобини на траві. Білий пунктир перелазів, мов шви вільно скроєної свитки. Контрастно. Впевнено.
Лада здивовано всміхнулась. Вона пам’ятала Ясенів зовсім іншим, бляклим і нечітким, мовби хутір поволі розчинявся у буйстві духмяних трав, губився в обрисах кам’яних схилів. Нині здавалося, що хтось протер запилене скло мокрою ганчіркою, і до вікна зазирнуло саме життя, барвисте і безжурне, як у дитинстві.
Аби дістатися оселі тітки Кори, слід було пройти крізь усе село. Лада йшла єдиною вулицею Ясеніва, що звалася просто — Шлях, озираючись у намаганні знайти знайомі риси. Здається, той високий будинок належить сільському старості панові Кушніру? Там, далі — за кривенькими яблуньками, оселя фельдшера пана Бондара? Ні? Схоже…
Щось непокоїло мандрівницю. Дивне відчуття… Мабуть, справа у незвичайній тиші, яка супроводжувала її вздовж Шляху, здивовано суплячись із зашторених вікон, визираючи з-за огорож і стаєнь. Наче сам Ясенів проводжав її настороженим поглядом. Аж ось і справді: молода жінка, що вкладала сіно у високу скирту, зупинилась аби кинути зацікавлений погляд; дідуган у кожусі, що гнав дорогою трійко норовливих телиць аж розвернувся за Ладою; хлоп’ята у дворі прикипіли до паркана, насторожено розглядаючи прибулу…
Ясенів оцінював незнайомку за якимись невідомими їй критеріями. Лада шкірою відчувала ці прискіпливі, хоч і незлостиві погляди. Майже, як тоді, на сцені… Це закономірне порівняння боляче штрикнуло її попід ребра: мовляв, не забувай, від чого тікаєш. Не забуду, пообіцяла собі Лада, пришвидшуючи ходу.
Ось і тітчин будинок. Високі стіни, стрімка стріха, важке перехрестя дерев’яних кріплень. Різнi віконниці, широкі двері. Двері, які привітно прочиняються під рукою молодої, усміхненої тітки Кори. "Ми чекали… Заходь!"
Чекали? Лада, здивовано блимнувши, входить до знайомого-незнайомого помешкання. Все було так, як вона сподівалася. Навіть краще.

***
Скельця крижинок у келиху жалісно дзенькнули, коли пан Боро рвучко підвівся назустріч відвідувачу.
— Добридень, Соломоне. Вже й сюди дістався, собацюра скажений!
Соломон Крокус, провідний оглядач провідного ж тижневика "Контроверсії" розсміявся і потис йому руку. Вони з паном Бором були старі знайомці, вихідці з одного університету. Втім, склалося так, що ім’я одного з них тепер не сходило з газетних передовиць, а ім’я другого… що ж, теж іноді фігурувало на передовицях, лише набагато дрібнішим шрифтом.
— Сервус, колего. Не так вже й просто тепер тебе вполювати. Ти ж в нас нині наднова зірка наукової думки, модний експерт з усіх питань…
— От не треба глузувати з нещасного "істеричного майстра парадоксів"…
— А, читав відгук Мопса? Та не зважай, ти ж знаєш цих журналюг…
Пан Боро насмішкувато глипнув на товариша.
— Та звідки мені знати? Сідай вже, — він вказав рукою на звабливо затишне крісло, що стояло коло каміна, — Лише обережно. Те крісло щось трохи, гм, розгойдалося, так що я його урівноважив зібранням творів представників Франкфуртської Школи.
Пан Крокус криво всміхнувся, обережно вмощуючись на краєчок крісла.
— Будеш чогось гаряченького? Онде, у чайнику — віскі, і, до речі, шотландське, а не твоя кукурудзяна сивуха.
— Та я…
— І передай мені, будь-ласка льоду з он-тої синьої бляшанки.
Оглядач "Контроверсій" скептично покосився на величеньку бляшанку з-під сардин. Схоже, його університетський товариш таки остаточно зрушив глуздом, хоч і раніше спілкування з ним більше нагадувало гру в асоціації ніж нормальну розмову.
— Власне, мета мого візиту, Стеф…
— Випити задурно?
— Слухай, Стеф Боро, ти, зі своїм всесвітнім визнанням став геть нестерпним!
— Ну вибач. Мовчу.
— Так от, твоя нова монографія…
— "Кварта харизми"?
— От-от. Я б хотів обговорити деякі твої ідеї. Звісно, аби опублікувати потім об’ємний матеріал в "Контроверсіях".
— Он як! Ну так починай. Себто, обговорюй. Я слухаю.
Соломон Крокус тяжко зітхнув.

***
Земля коло хвіртки була засипана скривавленим пір’ям. Лада відступила, озираючись. Хутір спав, лише дзеленькало десь згори — хтось, схоже, вже повів корів до вигону. Ладі не спалося, тож вона вирішила влаштувати собі ранкову прогулянку горами. І ось, щойно вийшовши з тітчиного двору, натрапила на купу білого пір’я, густо засмальцьованого багряними патьоками.
Рипнули двері і Лада, швидко обернувшись, зустрілась очима з тіткою Корою.
— Дивись не стань в пір’я, — гукнула тітка, — Відступи, бо гнояк підхопиш!
— Що то таке, Коро? Хтось у вас під хатою курку забив?
Тітка Кора, позіхаючи, підійшла до Лади.
— Та то… Замовляння від хвороби. Не бійся. В старости менша дочка заслабла, так слід було забити когута і помастити вночі коло кожної хати, аби болячка не пішла по селу.
Лада вражено глянула на тітку.
— Але ж… У вас же є фельдшер. Могли ж до нього звернутись замість, — вона вказала рукою на рештки нещасного когута, — замість оцього…
— Збіса користі з того старого п’яниці! А от Крива Варга знається на цих справах. Вона торік вилікувала Мар’яну Постав від виразки, а Грина, нашого поліцая, — від чорної тіпанки…
— Що, у такий же спосіб?
— Та хто його знає — коли замовляння, а коли зілля чи відвар потрібні…
— Так вона що — відьма? — нарешті здогадалась Лада.
Тітка спохмурніла.
— Лише не кажи такого в селі. Буде зле, коли Варга довідається.
— А… Де вона живе, ця Крива Варга?
— В неї хата в лісі, за вигоном. Звідси не видно. Ти, я бачу, на шпацир зібралася?
Лада розсіяно кивнула.
— Дивись не заходь далеко. В смерековому лісі живе Яфенник, може завести в гущину, шукай тебе потім по тих горах…
Тітка розвернулась і рушила до стайні, залишивши Ладу розгублено проводжати її очима. Нічого, звичайно, дивного — просто сільські забобони. Але якось тривожно було розуміти, що в це таки справді вірили. Лада вже відвикла від будь-якого прояву віри, тож тітчині історії дещо збили її з пантелику. Втім, потупцювавши трохи коло кривавого "замовляння", Лада вирушила запланованим маршрутом — стрімкою стежиною до узгір’я.
Як виявилося, Лада трохи не розрахувала сили — скоро її ноги й легені готові були капітулювати, і лише та сама безтямна упертість, через яку вона щоразу поверталась на сцену, змусила її все ж таки видертись нагору. Зате, подолавши власну неміч, Лада була винагороджена чудовим краєвидом — Ясенів здавався звідси лише пригоршнею червоних та білих намистин на смарагдовому паску, небосхил обіймав гори бузковим присмерком, ховаючи в імлі далекі вершини. Чути було химерний голос сопілки, який вплітався в дзижчання комах і ніжне теленькання далеких дзвіночків. Підстеливши куртку, Лада сіла над урвищем — аби насолоджуватись краєвидом і терпким відчуттям небезпеки.
Розглядаючи схили найближчих гір, Лада раптом помітила дивну будову, котра вінчала сусідню вершину. Це була руїна замкових стін і вежі, котра здіймалася над узгір’ям, як розтрощена кам’яна корона. Вершина, на якій стояв замок, була, чи, принаймні, виглядала неприступною — про це свідчили стрімкі скелі, на яких, чимдалі вгору, тим менше було дерев. Цікаво, як же мешканці замку діставались оселі? Може, на зворотній стороні гори є бодай стежина? Ладі пристрасно захотілося побувати в замку, торкнутися старих стін, оглянути всередині. А може, там і досі хтось живе? Їй пригадалася одна з балад, яку колись давно виконувала її мати.
Стоїть руїна непривітна,
Мов ікла, небо протина…
Колись у вежі непохитній
Тут жив лихий чаклун-самітник,
Він нелюд був. А втім, хто знa…
У цієї вежі — достатньо старовинної і романтичної на вигляд — теж мусить бути легенда. І не менш похмура. Особливо ж у краї, де навіть застуду лікують кривавими жертвами…
Почувши позаду себе звук кроків, Лада заледве не підскочила. Це, звісно, був ніякий не чаклун з балади, але привабливий молодий горянин. Навіть занадто привабливий, подумала Лада. Чорнявий, стрімкий як птах, з усмішкою юного безжурного бога. В руках у нього була сопілка, певно, саме та, голос якої щойно чувся з вигону.
Молодий чоловік, схоже, і сам не сподівався зустріти тут когось. А надто — незнайомку, вбрану по-міському, з короткою хлопчачою зачіскою та наполоханими очима.
— Пробач, я не хотів тебе налякати, — мовив він, допитливо, але приязно оглядаючи Ладу, — Ти — небога Кори? Моє ймення Богар.
Лада кивнула, насилу відводячи погляд від його гарного рухливого обличчя. Мимохіть стала в-півоберта, глибоко вдихнула… І відразу ж обсмикнула себе подумки: життя — не сцена. Шкода лише, немає часу на репетиції…
— Лада. Ти справді ледве не вкоротив мені життя, — вона всміхнулася, кивнувши в бік урвища, — Так що мусиш тепер спокутувати свою провину.
— Ну і як саме?
— Он той замок… Чи можна якось туди дістатись? І, може, ти знаєш, хто там живе?
— Який замок? — здивувався Богар.
— Замок, кам’яний, з вежею? Ондечки, на лисій вершині. Невже не бачиш?
— Стара Вежа? — вражено спитав Богар, — Хочеш сказати, що ти її бачиш? Зараз?
— Ну, принаймні, так мені здається. А що, не повинна?
Молодий горянин приголомшено хитнув головою.
— Стара Вежа… Тут так річ… Її майже ніколи не видно, хіба кілька раз на рік — в час Високого Сонця, та й то вночі. А ще цю вежу бачать деякі… гм…
— Хто? Ну!
— Такі люди, які не належать світові. Ну, такі що скоро відійдуть, а ще чаклуни та відьми. Як-от Крива Варга…
Лада заусміхалась — авжеж, вгадала! Теж непоганий сюжет для балади…
— А там хтось живе?
— Та власне… Там мешкає пан Смерч. Він іноді спускається в Ясенів. На свята. А його служник часом приходить за медом та молоком.
Богар відвів очі.

Соколян Марина - Балада для Кривої Варги => читать онлайн книгу далее

Было бы прекласно, чтобы книга Балада для Кривої Варги автора Соколян Марина вам понравится!
Если так выйдет, то можете порекомендовать книгу Балада для Кривої Варги своим друзьям, дав ссылку на страницу с произведением Соколян Марина - Балада для Кривої Варги.
Ключевые слова страницы: Балада для Кривої Варги; Соколян Марина, скачать, читать, книга, онлайн и бесплатно